Вишита хустка: відроджена, щоб голосно бути
Ми звикли сприймати хустку як частину обов’язкового сільського побуту або складного весільного обряду. Проте сьогодні, на хвилі переосмислення ідентичності, вишита хустка повертається – вже не як вимога традиції, а як свідомий вибір вільної жінки.
Разом з громадською діячкою та співзасновницею Всесвітнього дня вишиванки Лесею Воронюк «[не] хустка» спробувала розібратися, як взаємодіяти моді та історії на благо сучасній українській культурі.
Вишитих хусток було [не] багато
Можливо, ви уявляєте, що кожна українка, вишивши рушники та сорочки, бралася оздоблювати собі хустки. Однак вишивка саме на хустці – явище нетипове. Господиня власноруч виготовляла полотно, з якого робила і сорочки, і рушники, і намітки. Останні найчастіше залишали без барвінків та півників.
Декорування вишивкою було скоріше локальною розкішшю, аніж масовим явищем. Наприклад, на Яворівщині вишивали білі хустки кольоровими квітами, а на Рівненщині створювали неймовірні серпанки – геометричні орнаменти, що утворювалися під час ткання.
«Вишита хустка не була такою повсюдною річчю, як сорочка. Це завжди була історія про достаток та купівельну спроможність родини. Якщо сім’я мала більше поля та грошей – дівчина могла дозволити собі не просто полотно, а турецькі тканини, прикрашені шовковою ниткою», — пояснює пані Леся Воронюк.
Хрестик [не] в моді
Нам чомусь хочеться романтизувати минуле, але для жінки XIX століття створення одягу було виснажливою працею. Уявіть собі шлях від вирощування конопель до відбілювання полотна та фарбування ниток природними барвниками. Якщо вже вишивка з’являлася на хустках, то найчастіше вона виконувалася гладдю. Вишивати ж хустку хрестиком на тонкому полотні – завдання, що потребувало більше часу, якого у жінки, заклопотаної господарством до винайдення електрики та інших благ цивілізації, майже не було.
[Не] повторюючи предків
«Часто етнобренди намагаються перестрахуватися всім минулим, щоб виглядати супердостовірно. Однак створювати нове – це теж немаловажливо», — нагадує Леся Воронюк.
Багато речей у гардеробі українців мали не оберегову, а функціональну роль. Оздоба була проявом естетичного смаку ґаздині, її бажанням краси. Так і зараз ми маємо право продовжувати розвиток культури, спираючись на сучасні тенденції. Так працює і колекція «Вишита спадщина». Команда «[не] хустка» створила свою першу вишиту хустку, але пропонує новий сценарій її життя – вдягати як накидку. У комірі та класичній хустці «Щебетання» бренд використав за основу дизайнів пташок з вишитого рушника, але змінив кольори і техніку, щоб речі були актуальними і справді подобалися сучасним українкам.
У межах колекції бренд вирішував ще одне непросте завдання: трансформувати орнамент з вишитої сорочки на хустку. Вишивка була цінною власне через зображення державних символів України, а також через історію порятунку цього спадку. Сорочку сховали родичі засланої до Сибіру сім’ї. Тканина майже зітліла у скрині під землею, але до 1990-х, коли сховок відкопали, вишивка тримала узори. Щоб зберегти цю історію в сучасному аксесуарі, у бренду з’явилася хустка «Відроджена».
[не] любов до хустки
Колись покриття голови було драматичним моментом – символом переходу дівчини до статусу заміжньої жінки. Сьогодні цей атрибут втратив безальтернативність, але залишив простір для переосмислення.
«Хустка перетворилася з обов'язкового обряду на особистий вибір стилю. Є люди, для яких це начебто якась сільська історія чи сільська культура. Але водночас я спостерігаю, як суперуспішні, вишукані, дуже освічені, динамічні жінки повертають цей атрибут у свій гардероб – і щоденний, і святковий – і по-всякому моделюють хустину з піджаками чи пальтами. І це безперечно додає вишуканості стилю», — ділиться Леся Воронюк.
Вишита хустка сьогодні та її інтерпретації – це не про повернення в минуле, а про те, як ми несемо свій спадок у майбутнє, роблячи його частиною світового контексту, зокрема модного.
